Дума про хороброго (звитяжного) козака Іванка.

- Здається, вдалося відірватися, - сказав отаман неголосно, немов до себе, зупинивши змиленого коня на вершині невеликого пагорба. Але його джура Іванко, що зупинився поруч, почув, навіть незважаючи на важкий та гучний подих свого коня. Він узагалі навчився чути отамана практично завжди - той частенько віддавав розпорядження напівголоса, а іноді і ще тихіше. Не в бою, звісно - тоді-то його голос перекривав будь-яку січу, направляючи козаків в завзяту атаку на супостата. Ну або командуючи відступ, як оце сьогодні - занадто сили були нерівні, їх невеличкий загін несподівано зіткнувся з татарською сотнею, що вийшла з іншої балки...
Втім, козаки показали себе цілком гідно, тут же дружньою, хоч і нечисленною, лавою атакувавши неприятелів, що не встигли розташуватися в бойовий порядок. І хоч тих було вдвічі більше, зуміли їх частиною порубати, частиною розсіяти, і прорватися. Хоч і самі втратили ледь не половину своїх...
Тим часом на пагорбі, навколо отамана, зупинялися все нові козаки, що під'їжджали верхи, багато з них були вже без заводних коней, втрачених в сутичці, і майже всі - поранені, деякі досить сильно. Але з коней ніхто не злазив - команди не було. Отаман пильно оглядав ту частину степу, звідкіля вони щойно прискакали, і звідки можна було чекати переслідувачів. Хоч сонце відчутно хилилося до заходу, видно було ще цілком виразно, щоб розгледіти чужих вершників хоч біля самого обрію. Нікого не вгледіли, втім, і ватажок скомандував привал. Козаки тут же першим чином допомогли найбільш важко пораненим злізти з коней - декого буквально знімали на руках - і стали перев'язувати рани, а скакунів відпустили пастися на протилежний схил, щоб їх не було видно здалеку.
Кілька найдосвідченіших і поважаних козаків підійшли до командира, але розмов ніяких не розпочинали - негоже поперед батька лізти. Отаман же теж мовчав, мізкував. Тим часом Іванко пройшовся між усіма воїнами, помічаючи стан кожного, і теж підійшов до старшини, готовий доповісти, скільки козаків поранено легко, скільки важко, скільки ж майже неушкоджені - Іванко теж був серед їх числа, бо мчав на ворога трохи позаду отамана, і практично тільки добивав встигших ухилитися з-під його важкої руки супротивників - і скількох вони втратили. Загиблих, втім, було менше ніж здалося молодому джурі спочатку - усього півтора десятка, а зовсім не половина загону. Втім, Іванко теж не став щось без попиту доповідати отаману, шанобливо зупинившись недалече від нього, за спинами старих козаків.
- На ніч встанемо он у тому лісочку неподалік, у балці, - невдовзі по тому вирішив отаман, показавши рукою в потрібну сторону. Таке розпорядження ні в кого зі старшини питань або заперечень не викликало, всі розуміли необхідність відпочинку, особливо для поранених. - Вцілілі та легкопоранені почергово на чатах, інші відпочивають. Іванку, скільки козаків поранено?
- Шестеро важко, батьку, і ще вісім не так сильно, - тут же відповів джура, - а зачеплені так вважай що всі...
- Зачепили - то для козака не перешкода ні в бою, ні в поході. Гаразд, подужаємо з Божою допомогою, - широко, розмашисто перехрестився, і козаки слідом за отаманом. - А тобі, Іванку, буде служба особлива. Кінь твій трохи відпочине, та й ти теж - та й вирушиш за підмогою. Татари нас так не облишать - шукати будуть, доки не знайдуть... Поскачеш майже точно на північ. Як виїдеш до сутінків, то вранці дістанешся до дуба прикметного, на могилі росте там. Старий, здоровенний... Від нього - на схід, днів за два до наших і доберешся. А ми слідом підемо, тільки повільніше... Ясно?
- Ясно, батьку! А що за дуб такий?
- Та дуб як дуб. Хоча і чув я якось... Втім, нічого там немає особливого - таких дубів чимало я бачив на віку…
- Або ось що - бери мого заводного, на ньому скачи, - видно, ця думка щойно прийшла отаману, і була визнана слушною. - Він свіжіший, та й витриваліший, швидше доберешся. І від татар легше на ньому відірватись зможеш, якщо все ж зустрінеш. Хоча ти хлопець везучий - з османського полону вибратися, та додому неушкодженим повернутися рідко кому вдавалося. І на це твоє везіння я дуже сподіваюся! - Останнє отаман говорив уже для старшини, схоже - деякі з козаків почали супитися, не дуже задоволені, мабуть, що таку важливу справу доручають молодому та зеленому. Але отаман знав, як людей до свого рішення прихилити - після таких слів невдоволення більш не було. У старшини, проте не в Іванка. Ні, ніч проскакати після дня в сідлі йому було зовсім не в тягар - справа в іншому...
- Батьку, дозволь на моєму Гнідку відправитися! Він до мене звичний, та й я його норов добре знаю!
- Коли так - бери його заводним, одвокінь поскачеш! - вирішив отаман. І прохання вшанував, і на своєму наполіг. - Ну, з Богом!

... Місяць то з'являвся поміж білястих хмар, то проглядав крізь них білястою ж, округлою і розпливчастою плямою. І навколо все поступово ставало якимсь молочним, немов повітря забажало стати киселем, але ніяк не наважувалося. «Це ж не хмари - туман» - подумалося Іванку якось байдуже, втома все ж давалася взнаки. Але коні рухалися вперед досить жваво і бадьоро, не відволікаючись на туман - мабуть, їм він не заважав. Втім, молодому козаку дрімати в сідлі туман теж не заважав, навіть навпаки. Тільки постійно непокоїла мозок думка «не заблукати б, вийти до дуба!» Не давала гінцеві розслабитися повністю в сідлі, та поспати.
Туман тим часом ставав все густішим, і навіть тупіт копит Гнідка, що знову йшов заводним (Іванко вже двічі пересідав з одного коня на іншого, поперемінно даючи відпочинок кожному) долітав до козака ледь чутно. Зате почулися йдучі незрозуміло звідкіля хрустіння, посвисти, клацання і щось схоже на шепіт, спочатку ледь чутні, але потім поступово стаючи усе голосніше і сильніше. У білому тумані почали миготіти якісь темні тіні, спочатку розпливчасті і далеко, а потім все ближчі і все виразніші. Коні вже відчутно пряли вухами, іноді здригаючись від несподіваних звуків, і почали нервувати, але йшли як і раніше рівно, і мабуть тому - а ще може від утоми - Іванко їх стан не відчув, далі дрімаючи на ходу.
А чулися вже не тільки шарудіння й шепіт - то немов достатньо гучна говірка незрозумілою мовою пробивалася крізь ставший ніби відчутним туман, то якісь викрики, то наче грізне гарчання невидимого звіра лунало зовсім поруч ... І коли дикий і гучний крик невідомо якої істоти пролунав зовсім поруч - отаманів Вороний рвонув вперед, і поніс. Трохи не вилетівши спросоння із сідла від такої несподіванки, козак вчепився в повід щосили - але цього явно було мало, щоб зупинити могутнього скакуна. Не звертаючи уваги на вершника, вороний летів вперед немов чорна куля крізь білий сніг, і ніщо, здавалося, його не могло зупинити. Іванко, тримаючись за повіддя і міцно обхопивши ногами коня, низько пригнувся до його шиї, турбуючись лише про одне - «як би не вибили із сідла гілки дуба на такій швидкості!»
Ніяких гілок, втім, не було, тільки трава, місцями густіша - і тоді підкови стукали дуже тихо, майже нечутно, а місцями немов вискубані овечою отарою начисто, і тоді стукіт копит був дзвінким і виразним навіть в такому густому тумані. «Звідки цей туман, адже літо надворі» - здивувався Іванко, що остаточно прокинувся, але відповіді йому не було, скажені перегони тривали...
Зі стану повної відчуженості отаманового джуру вивела зміна положення його тіла - голова стала вище, хоч він і продовжував лежати на шиї коня. «Мабуть, в гірку пішли...» - абсолютно без емоцій подумав козак, вимотаний виснажливою гонитвою. Кінь теж відчув підйом, схоже, і став потихеньку сповільнюватися. Незабаром він уже йшов клусом, і схоже взагалі збирався перейти на крок. А може, і зовсім зупинитися. Втім, і те й інше вершника цілком задовольняло. Розпрямившись в сідлі, Іванко спробував озирнутися, але околиці навколо були невиразні в нічній темряві - місяць зайшов за обрій, мабуть. На всяк випадок притримавши коня, що майже заспокоївся, молодий козак прислухався - спереду і начебто трохи вище виразно чувся якийсь шелест. Кінь знову, без команди вершника, пішов саме туди. І через декілька хвилин Іванко вже зістрибнув додолу біля стовбура могутнього, в три-чотири обхвати, дуба. «Дивись, дістався таки! Тепер стриножити конячок - і відпочивати до ранку, поки не розвидніється» - майнули думки. Але Гнідка позаду не виявилося - тільки шматок поводу залишався прив'язаним до сідла вороного.
«Ну, може наздожене ...» - останнє що подумав козак, в знемозі засинаючи, привалившись спиною до дуба.

Ну что тебе сказать про Сахалин?

Здорово и круто! Молодец, Рома! Восхищаюсь))
Хоть язык учи по твоему тексту, чес слово!)))

Жесть)))

Каури, можно, в принципе
Хотя я все же и на замечания и правки рассчитываю - есть же у нас владеющие украинским.

РОМАН, вопросов накидать можно много, но вот объяснить почему так а не по другому - проблема.
Вот например:

- Здається, вдалося відірватися,
Вот почему-то мне кажется что тут скорее глагол а "оторваться" значит просто оторвать один предмет от другого (відірвался гудзик)

незважаючи на важкий та гучний подих свого коня
вот почему то кажется что предлог должен быть другой.


Місяць то з`являвся поміж білястих хмар....
опять тоже самое - кажется что значение "показывать" в украинском исключительно прямое - "показывать ком либо"

Увы, но именно "знание" языка у меня на нуле, а чувства могут и обманывать
Так что лучше показать твiр хотя бы носителю языка - чтобы поправил ритмику.

al1618, совершенно не проблема, имхо! Мне надо было сначала украинский вариант вычитывать и править, да вот не успевал... А теперь глаз замылился, и не вижу часто косяков
Так что главное - ткнуть в нужное место! А объяснить я часто и сам не могу, когда вижу в чужом тексте шероховатости, и даже знаю, как можно подправить. )))


Все предложенное - в тему, так что все в порядке и с тем. и с другим!

Ранок видався тихим і спокійним - вороний неквапом бродив схилом трохи нижче, пощипуючи травичку, над невеликою річечкою біля підніжжя пагорба гуділи і дзвеніли якісь комахи, а в ліску на протилежному березі неголосно і безтурботно співали птахи. Було досить свіжо, проте не холодно. «Краса!», - вигукнув подумки Іванко, ставши на ноги і потягуючись після сну. Та так і завмер з витягнутими вгору руками.
«Це куди ж мене занесло?!! Гаразд дуб - а річка, а лісок цей звідки в степу взялися? Та й трава під ногами - зелена і соковита, зовсім не степова. І запахи... Ні, так не сухий степ пахне, а сади довкола села!»
Села, щоправда, ніякого не виднілось, чи навіть якого самотнього будиночка. «Що ж, доведеться шукати хоч якихось людей, тільки тихо і обережно.»
Однак зробивши ревізію своїх припасів, козак трохи засумував - більша частина поклажі пропала разом з конем, що загубився, так що зостався він зовсім без їжі. А зі зброї збереглися тільки шабля, тонкий та витончений східний кинджал, та один пістоль, що постійно був за поясом. Лук же залишився притороченим до поклажі Гнідка, так що навіть вполювати якусь птицю на сніданок джура не міг. Втім, для козака кілька днів упроголодь особливою проблемою не були - головне, води було вдосталь. Напившись і нашвидку ополоснувшись в річечці, Іванко знову піднявся до дуба, і всівся під його кроною, задумливо оглядаючи околиці - в який бік рухатися було цілком незрозуміло. Сонце тим часом піднімалося все вище, ставало тепліше - але як і раніше ніде в осяжному просторі не було видно хоч якогось руху. Якщо не рахувати вороного, звичайно, що іноді переходив з місця на місце в пошуках соковитішої трави.

Так нічого і не вирішивши, молодий козак знову піднявся на ноги, і неквапом попрямував до річечки. Але не встиг він зійти й до середини схилу, як з-за лісу почувся різкий, хоча і не дуже гучний, та явно закличний сигнал рогу. За кілька мить обірвавшись, незабаром він зазвучав знову - і Іванко, що встиг вибігти на вершину, досить точно зміг визначити напрямок, звідкіль лунав заклик.
Швидко осідлавши коня, козак скочив у сідло і, перебравшись через неглибоку річку з низькими, некрутими берегами, галопом помчав до людей, що явно потрапили у біду. Але помчав не направці, через ліс, де запросто можна було зламати ноги, а то й потрапити в засідку - а огинаючи його, і притому не дуже близько до узлісся. За час гонитви ріг зазвучав ще раз, зовсім коротко - і джура переконався, що напрямок тримає правильним.
Але все одно він мало не спізнився. За лісом виявилася дорога, не дуже наїжджена з вигляду, і на ній лежало п'ять чи шість трупів, деякі в різнобарвному одязі, а озброєні хто чим четверо людей різного віку і комплекції - але всі досить міцної статури - тіснили насилу чинившу їм опір якимось величезним, в порівнянні із звичною для козака шаблею, і мабуть важким мечем... не людину навіть, а якусь залізну істоту. Хоча це людина, звичайно - з подивом зрозумів Іванко, - тільки вся закута у залізо. Втім, доки він дивувався, тіло автоматично розпочало атаку, розганяючи коня і направляючи його на тих, що б'ються. Козакові залишилося тільки витягти з-за пояса пістоля і, прицілившись, вистрілити в одного з нападників, що найближче підібрався до самотнього воїна. Але пролунало лише клацання колісцьового механізму... «Відсирів порох у тумані» - майнула у вершника думка, поки він, відкинувши марний вже пістолет, вихоплював шаблю. Найближчий розбійник - чомусь саме так подумав про нападників козак - вже встиг розвернутися до нього, і навіть направити свою пику в його бік. Але Іванко, ухилившись, рубонув його лезом, лівою рукою вже направляючи коня до наступного супротивника. Та той виявився спритнішим і хитрішим - побачивши долю напарника, не став випробовувати свою удачу, а увіткнув списа в шию скакуну, що наближався. Важко поранений вороний з відчайдушним іржанням став завалюватися набік, і козак заледве встиг зіскочити на землю, на мить випустивши тих що б"ються з уваги. Добре що зістрибнув він в протилежну від супротивника сторону - інакше той запросто міг встигнути виконати з ним те ж, що і з конем. Але момент минув - зараз Іванко твердо стояв на ногах, і чудово бачив всі дії обох нападників. Обох - бо воїн, що оборонявся, одного з розбійників теж вже упокоїв, мабуть скориставшись деяким переполохом під час несподіваної для тих атаки. І тепер один з решти, мабуть ватажок, з мечем - вже сам насилу відбивав атаки недавньої жертви, а другий пікою намагався вразити молодого козака, що стрімко ухилявся. Намагався, правда, не дуже довго - зробивши декілька обманних рухів, джура підібрався досить близько, щоб дістати його шаблею. Ну і перечепив, не відкладаючи. І тут же повернувся до останньої пари, що билася - але розбійник вже падав, пронизаний наскрізь мечем. Коротка для козака, але досить довга для воювавшого з розбійниками воїна сутичка завершилася.

Витерши закривавлений меч об одяг поваленого супротивника, вклав його у піхви і, знявши з голови дивовижної форми наче казанок, що тьмяно блищав, підійшов ближче до козака, і стримано, хоча й досить низько, поклонився, притиснувши руку до грудей. Дочекавшись поклону у відповідь від Іванка, що дещо забарився - розглядаючи обладунки незнайомця, він пізно схаменувся заховати шаблю - воїн урочисто промовив:
- Ви безмірно мені допомогли, сер лицар, знищити зграю цих підлих розбійників, і я в боргу перед вами! Чи не будете ви люб'язні назвати своє ім'я і титул?
Спочатку Іванко нічого не зрозумів, але потім у пам'яті спливли давно забуті, здавалось, слова мови тих іноземців, з якими він спілкувався будучи в турецькому полоні - багато хто з них розмовляли досить схожою мовою. І тому він відповів, намагаючись говорити якомога простіше:
- Я Іванко, зброєносець Антіна Іртишця, отамана... командира загону козаків, - вимовивши останнє слово, джура знову запнувся, але потім повторив щойно почуте від співрозмовника, - загону лицарів. Я прямував до іншого загону, але заблукав у нічному тумані. Чи не буде люб'язний сер лицар повідомити, де ми знаходимося?
- О, звісно - Сноттінхамшир!
- Мені невідома ця назва ... Це місто?
- Це графство, - і мабуть помітивши непорозуміння в очах співрозмовника, додав: - місцевість, земля...
- І в якій вона країні?
- Сер лицар, неможливо до такої міри заблукати в тумані! - очі воїна блиснули обуренням.
- Я не дуже добре вас розумію. І не дуже добре розмовляю вашою мовою. Але мені дійсно дуже важливо це знати! - намагаючись говорити якнайчемніше, відповів Іванко.
- О, прошу мене вибачити - я дещо збуджений після бою, і зовсім випустив з уваги, що цілком можливі різні... обставини... Це Англія!
- Англія? Але це... неможливо... - ошелешено промовив козак, насилу спромігшись на декілька слів відповіді. - Це ж... - він замовк, намагаючись пригадати, де саме знаходиться ця Англія. Виходило неймовірно далеко...
Бачачи такий стан свого рятівника, лицар впевнився, що його не розігрують, і вже абсолютно точно не насміхаються над ним. Тому він спробував розпитати співрозмовника про обставини, що призвели до такого стану справ. Розуміли вони один одного неважливо, але деяке уявлення все ж лицар склав. І був цим настільки вражений, що теж дещо зніяковів.
- Так ваша батьківщина знаходиться настільки далеко, що дістатися туди справа не одного року. Та й наодинці такий шлях не подолати ... Скажіть, а родичі там у вас залишилися?
- Ні, мати й батько загинули при набігові татар, а моїх молодших братів і сестру продали окремо від мене, їх долі я не знаю.
- Татари - це хто? - поцікавився воїн.
- Степові кочівники, - відповів козак, і додав - мусульмани.
- Але ви ж християнин? - чомусь голос лицаря став дещо схвильованим. Замість відповіді Іванко продемонстрував співрозмовнику срібний натільний хрестик. Потім все ж мовив:
- Так, християнин.
Лицар, уважно розглянувши хрестик, надовго замовк. Мовчав і Іванко, обдумуючи ситуацію, в якій опинився. По всьому виходило - не було в його становищі нічого хорошого...
Так вони і сиділи якийсь час поруч, на узбіччі неширокої дороги, на якій там і тут лежали людські та кінські трупи, валялася розкидана зброя - і мовчали, думаючи кожен свою думу. Потім, немов прийнявши якесь рішення, лицар статечно підвівся, повернувся до молодого козака - що під його поглядом теж мимоволі встав - і вимовив:
- Ви ще дуже юні, і опинилися в дуже непростій ситуації, без родичів, друзів і підтримки. Водночас ви хоробрий і вельми вправний воїн, а враховуючи як ви примчали на допомогу невідомій вам людині - у вас добре і чуйне серце. Я ж, досягши середніх літ і певного стану в суспільстві, обділений дітьми і щонайголовніше – не маю спадкоємця. Тому, звитяжний сер лицар, я пропоную вам - будьте мені сином, а я стану вам батьком!
І замовк, пильно дивлячись на Іванка, і очікуючи його відповіді. А той теж завмер, ошелешений такою пропозицією, і не в силах від несподіванки та емоцій від усіх перенесених за неповні два дні подій зміркувати, що відповісти досвідченому і бувалому воїну. Мовчання вже виходило за всі межі пристойності, з точки зору англійця, але він все ж терпляче чекав, нічим не виявляючи нетерпіння.
Нарешті молодий козак зважився:
- Я згоден... бути вашим сином! - Це, схоже, був найкращий вихід в його становищі.
- А я дуже радий, що ви прийняли цю, можливо дещо поспішну, мою пропозицію! - з явним полегшенням і радістю відповів англієць. - Іве... У вас таке складне, незвичне ім'я... Напишіть його - мені буде дещо легше його запам'ятати!
Іванко нагнувся і кінчиком кинджалу, насилу згадуючи латинянскі літери, нашкрябав прямо у пилюці своє ім'я. Лицар його уважно прочитав, беззвучно ворушачи губами. Потім, знову випроставшись на увесь зріст, голосно і урочисто промовив:
- Я, Седрік Сакс, перед обличчям Бога і людей проголошую, що приймаю в свою сім'ю хороброго і гідного юнака Айвенго, і нарікаю його своїм сином і спадкоємцем, із закріпленням за ним всіх прав і обов'язків, що випливають з такого звання, сам же зобов'язуюсь бути йому гідним батьком!
І двоє чоловіків, що зовсім не підозрювали про існування один одного ще декілька годин тому, міцно обнялися посеред недавнього побоїща.